Юридичні аспекти проходження служби

12 січня 2024 року постановою № 32 Кабінет Міністрів України затвердив Порядок направлення військовозобов’язаних та резервістів під час проходження зборів, а також військовослужбовців Збройних Сил для огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, та проведення такого огляду.

Метою ухвалення даного порядку є врегулювання процедури огляду військовослужбовців та військовозобов’язаних на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції (далі — стан сп’яніння).

Згідно з цим Порядком огляду підлягають ті військовослужбовці/військовозобов’язані, щодо яких є підстави вважати, що вони виконують обов’язки військової служби або перебувають на території військових частин (установ, закладів) у стані сп’яніння.

Такий огляд проводиться посадовою особою, уповноваженою на його проведення відповідним начальником або командиром з використанням спеціальних технічних засобів та тестів.

Під час проведення огляду уповноважена особа застосовує спеціальні технічні засоби відеозапису. Матеріали відеозапису обов’язково долучаються до протоколу про адміністративне правопорушення. У разі неможливості застосування засобів відеозапису огляд проводиться у присутності двох свідків. Не можуть бути залучені як свідки особи, які перебувають у відносинах підлеглості з особою, стосовно якої проводиться огляд, або особи, щодо неупередженості яких є сумніви.

Результати огляду зазначаються в акті огляду на стан сп’яніння. У разі встановлення факту перебування у стані сп’яніння результати огляду зазначаються у протоколі про адміністративне правопорушення, до якого долучається акт огляду. Акт складається у двох примірниках, один з яких вручається особі, а другий залишається в уповноваженої посадової особи та/або долучається до протоколу про адміністративне правопорушення в разі встановлення факту перебування у стані сп’яніння. Підтвердження стану сп’яніння за результатами огляду та згода особи з такими результатами є підставою для його притягнення до відповідальності.

Якщо Військовослужбовець/військовозобов’язаний відмовився від проведення огляду або не висловив згоду з його результатами, останній направляється відповідним командиром (начальником) для проведення огляду до закладу охорони здоров’я. Перелік закладів охорони здоров’я, яким надається право на проведення огляду осіб на стан сп’яніння затверджується управліннями охорони здоров’я місцевих держадміністрацій з урахуванням необхідності проведення такого огляду також і в районах ведення бойових дій.

Лікар, що проводив у закладі охорони здоров’я огляд військовослужбовця/військовозобов’язаного, складає за його результатами акт медичного огляду та висновок. Висновок складається у трьох примірниках: по одному — для уповноваженої посадової особи, військовослужбовця/ військовозобов’язаного, а третій залишається в закладі охорони здоров’я. Висновок може бути оскаржений.

У разі відмови військовослужбовця/військовозобов’язаного від проведення огляду в закладі охорони здоров’я уповноважена посадова особа із застосуванням технічних засобів відеозапису, а в разі неможливості застосування таких засобів — у присутності двох свідків складає протокол про адміністративне правопорушення, в якому зазначає ознаки сп’яніння і дії військовослужбовця/військовозобов’язаного щодо ухилення від огляду.

Роз'яснення надано Євгенієм Промським, юристом-волонтером Гарячої лінії Асоціації правників України з питань, пов'язаних з військовою агресією, її наслідками та воєнним станом, адвокат АО «ЮК «АРЕС»

Відповідальність за самовільне залишення військової частини передбачена статтею 429 Кримінального кодексу України.

Відповідно до даної статті самовільне залишення поля бою під час бою або відмова під час бою діяти зброєю караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

Об’єктом злочину є порядок поводження військовослужбовців під час бою, порядок, який забезпечує виконання ними свого військового обов’язку в бою.

Роз'яснення надано Євгенієм Промським, юристом-волонтером Гарячої лінії Асоціації правників України з питань, пов'язаних з військовою агресією, її наслідками та воєнним станом, юристом АО «ЮК «АРЕС»

Об’єктивна сторона злочину виражається в самовільному залишенні поля бою або відмові під час бою діяти зброєю.

Самовільне залишення поля бою - це залишення військовослужбовцем без дозво­лу командира простору, у межах якого він повинен вести бойові дії під час безпосе­реднього збройного зіткнення із супротивником, або тоді, коли є безпосередня загроза нападу супротивника, або перед початком атаки свого підрозділу. Тривалість залишення поля бою на кваліфікацію злочину не впливає.

Відмова під час бою діяти зброєю може виразитися у відкритій заяві військово­службовця про небажання діяти зброєю в бою або у фактичному незастосуванні зброї в бою, коли була можливість і необхідність її застосувати, хоч відкрито військово­службовець і не заявив про таке своє небажання. Злочин вважається закінченим з моменту відмови діяти зброєю або з моменту фактичного припинення застосування зброї.

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується тільки прямим умислом. Мотиви - боягузтво, легкодухість або інші, крім протидержавного, для кваліфікації значення не мають. У випадку вчинення таких дій з метою сприяти ворогу вони кваліфікуються як державна зрада.

Суб’єктом злочину є будь-який військовослужбовець.

Відповідальність за самовільне залишення військової частини передбачена статтею 407 Кримінального кодексу України. 

Об’єктом злочину є установлений порядок проходження військової служби, передбачений Законом України «Про військовий обов ’язок і військову службу», Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України, Статутом гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України від 24 березня 1999 р. тощо.

Дана стаття з об’єктивної сторони містить два склади злочину: 1) самовільне залишення військової частини або місця служби; 2) нез’явлення вчасно без поважних причин на службу.

Самовільне залишення частини полягає у тому, що офіцер, прапорщик, військо­вослужбовець за контрактом у службовий час, а військовослужбовець строкової служби в будь-який час залишає територію військової частини або місце служби, не одержавши дозволу відповідного начальника. Під військовою частиною слід розумі­ти територію у межах казарменого, табірного, похідного чи бойового розташування частини. Місцем служби військовослужбовця, як правило, є військова частина, в якій він проходить службу, і тому поняття військової частини і місця служби звичайно збігаються. Якщо вони не збігаються, то під місцем служби слід розуміти всяке інше місце, де військовослужбовець повинен протягом деякого часу виконувати військові обов’язки або перебувати відповідно до наказу або дозволу командира (начальника). Ними вважаються, наприклад, місця виконання службових завдань або господарських робіт поза розташуванням частини, проведення навчальних занять або культурно- масових заходів, пересування у складі ком анди - ешелон, поїзд, колона тощо. Марш­рут руху та місце перебування у відрядженні мають бути вказані у посвідченні на відрядження.

Для складу злочину, передбаченого ст. 407 КК, необхідно, щоб залишення вій­ськової частини або місця служби мало самовільний характер, тобто було вчинене без дозволу начальника. Залишення частини не є самовільним, якщо воно мало місце з дозволу начальника, який не мав права надавати такий дозвіл. Наприклад, командир взводу, не маючи на це повноважень, надав звільнення військовослужбовцю.

Нез ’явлення вчасно на службу полягає в тому, що, залишивши військову частину або місце служби на законній підставі та маючи об’єктивні можливості для повернен­ня в установлений час, військовослужбовець своєчасно в частину не з’являється і перебуває поза її розташуванням понад установлений строк. У цьому випадку ухи­лення від несення обов’язків військової служби здійснюється шляхом бездіяльності.

Якщо військовослужбовець своєчасно не з’явився в частину з поважних причин, то таке запізнення не розглядається як військовий злочин. Поважними причинами нез’явлення в строк на службу слід вважати такі об’єктивні фактори, що перешкоджають військовослужбовцю своєчасно з’явитися в частину (стихійне лихо, затримання органами влади, перерва в русі транспорту тощо). Питання про наявність поважних причин нез’явлення вирішується в кожному конкретному випадку виходячи із обставин справи.

Суб’єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця служби характеризується прямим умислом. Нез’явлення вчасно на службу без поважних причин може бути вчинене як умисно, так і з необережності.

Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1, може бути тільки військовослужбовець строкової служби, передбаченого ч. 2 ст. 407 КК - усі, окрім військовослужбовців строково служби, а передбаченого частинами 3 - 5 ст. 407 КК - всі категорії військовослужбовців.

Звертаємо увагу, що на період дії воєнного стану самовільне залишення військової служби незалежно від тривалості та категорії військовослужбовця є кримінальним злочином і підлягає відповідальності за частиною 5 статті 407 Кримінального кодексу України, за що передбачена відповідальність у вигляді позбавленнм волі на строк від п’яти до десяти років.

Роз'яснення надано Євгенієм Промським, юристом-волонтером Гарячої лінії Асоціації правників України з питань, пов'язаних з військовою агресією, її наслідками та воєнним станом, юристом АО «ЮК «АРЕС»

Відповідальність за дезертирство передбачена статтею 408 Кримінального кодексу України.

Безпосереднім об'єктом цього злочину є встановлений порядок проходження військової служби, відповідно до якого кожний військовослужбовець зобов'язаний нести військову службу упродовж встановленого законом строку, завжди бути готовим до захисту держави і виконувати свій військовий обов'язок.

З об'єктивної сторони дезертирство характеризується вчиненням таких діянь:

1) самовільне залишення військової частини або місця служби;

2) нез'явлення в строк на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу.

Під військовою частиною розуміється територія військової частини, межі якої можуть і не позначатися огорожею, але звичайно визначаються наказом командира частини з ілюстрацією їх на плані (схемі). Межі території військової частини і межі військового гарнізону, як правило, не збігаються. Територією військової частини визнається і територія військового корабля.

Під місцем служби, якщо воно не збігається з розташуванням частини, розуміється будь-яке місце, де військовослужбовець повинен у перебіг певного часу виконувати військові обов’язки або знаходитися за наказом чи дозволом начальника. Це може бути полігон, табір, військовий ешелон, корабельне приміщення, док, судноремонтний завод, гауптвахта, шпиталь чи лікарня, лазня, місце виконання господарських робіт чи проведення навчальних занять, як вони визначені відповідним командиром (начальником), маршрут пересування і місце знаходження у відрядженні, вказані у приписі, тощо.

У першій формі дезертирство є закінченим злочином з моменту, коли військовослужбовець фактично залишив розташування військової частини (місця служби), а у другій – коли він не з’явився в частину (до місця служби) в установлений строк.

Суб’єкт злочину – будь-який військовослужбовець. Військовозобов’язаний суб’єктом цього злочину бути не може, оскільки навчальні і спеціальні збори не є видом військової служби (вони є видом виконання військового обов’язку в запасі). Отже військовозобов’язаний, призваний на відповідні збори не проходить військову службу і фактично не може ухилитися від неї назавжди.

Субʼєктивна сторона цього злочину завжди полягає у прямому умислі. Крім того, обов’язковою ознакою цього складу злочину є мета: при дезертирстві військовослужбовець має намір ухилятися від військової служби взагалі, назавжди. Фактичними обставинами, які звичайно вказують на таку мету, можуть бути: знищення чи викидання ним військової форми і військового квитка, підроблення документів, спроба виїхати за кордон, втеча після затримання, невжиття жодних заходів до повернення у військову частину тощо.

Звертаємо увагу, що на період дії воєнного стану дезертирство є кримінальним злочином і підлягає відповідальності за частиною 4 статті 408 Кримінального кодексу України, за що передбачена відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від п’яти до дванадцяти років.

Роз'яснення надано Владиславом Зайцевим, юристом-волонтером Гарячої лінії Асоціації правників України з питань, пов'язаних з військовою агресією, її наслідками та воєнним станом, членом Ради Комітету АПУ з міграційного права, адвокат АО «ЮК «АРЕС»